Форум міста Носівка Чернігівської області

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
БОЙКО ІВАН ДАВИДОВИЧ
17(30).09.1899, с. Володькова-Дівиця Ніжинського пов. Чернігівської
губ., тепер с. Червоні Партизани Носівського р-ну Чернігівської обл. (05.06.1971,
м. Київ) – доктор історичних наук (1965), педагог, професор. Після закінчення
історико-економічного факультету Ніжинського ІНО викладав суспільствознав-
ство в Бориспільській семирічній школі (1923-1930). У 1929–1932 рр. навчався
в аспірантурі Інституту української Культури ВУАН, працював в.о. зав. кафе-
дрою історії СРСР та історії України Вінницького педінституту; в 1934–1941
– в. о. доцента кафедри історії СРСР, з 1936 – зав. кафедрою історії СРСР та
історії України ХДУ. У 1940 захистив кандидатську дисертацію “Польське по-
встання 1863 року на Україні”.
В роки війни очолював кафедру історії СРСР та історії України в Об’єдна-
ному Українському держуніверситеті в м. Кзил-Орда та кафедру історії України в
ХДУ. У 1945–1948 рр. зав. учбовою частиною, проректор по науково-видавничій
частині та зав. кафедрою історії СРСР ВПШ при ЦК КПУ, в 1950 отримав звання
доцента. Зав. відділу історії феодалізму та старший науковий співробітник Інсти-
туту історії АН УРСР (1955–1963); член делегації СРСР на XII Міжнародному
конгресі істориків (Рим, 1955). З 1963 на пенсії. У 1964 році захистив доктор-
ську дисертацію “Селянство України в другій половині XVI – першій половині
XVII ст.”. З жовтня 1966 працював с.н.с.-консультантом відділу етнографії ІМФЕ
ім. М.Т. Рильського АН УРСР.
Автор понад 80 праць з історії СРСР та України, співавтор Історії Укра-
їнської РСР. Т. І–ІІ. . К., 1963,1965. Твори: Триста років возз’єднання України з
Росією. К., 1953; Переяславська Рада та її історичне значення. К.,

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
А ЗНАЄТЕ ЯКИМ ВІН БУВ…
Микола Васильович Бувайлик кадровим військовим не був, хоча і мріяв
про це з дитинства, але все своє життя присвятив служінню людям. Повністю
реалізував себе як полум’яний патріот, а таких люди цінують і поважають.
Його батьки були сумлінними працівниками, до цього привчали і своїх
дітей. Микола рано пізнав тяжку селянську працю, тож йому хотілося полег-
шити життя земляків шляхом впровадження техніки у виробничі процеси. Ось
чому після закінчення Плосківської семирічки вступив до Ніжинського техні-
куму механізації сільського господарства. Там ми і познайомилися, а пізніше і
потоваришували. Це була дружба на все життя.
Якось Микола повідомив мені, що переходитиме в медичне училище на
фельдшерський відділ. Цей крок пояснив так: “Здобувши професію медика, я
буду весь час потрібний людям, особливо на випадок війни...”
Про війну, її наближення ми знали і наполегливо готувалися до захисту
Батьківщини. У навчальних закладах, де ми здобували загальну і спеціальну
освіту, вивчали й військову справу.
У 1939 році, коли розпочалася Друга світова війна, ніжинські студенти
брали безпосередню участь у заходах з підготовки до оборони країни: ванта-
жили боєприпаси у вагони, розносили повістки військовозобов’язаним, в ос-
новному медпрацівникам і офіцерам запасу. Виконували й інші доручення
військкомату. У 1941 році йому ще пощастило скласти державні екзамени й
одержати диплом з відзнакою, але Ніжинський військкомат на той час уже був
евакуйований і до Збройних Сил Микола не потрапив.
Повернувшись додому у Плоске, деякий час працював у Мринській лі-
карні, ставив на ноги поранених, які там перебували. Неодноразово звертався
до командування військових частин, які відступали на схід через село Мрин,
з проханням зарахувати його у військо. Але в тій складній обстановці це було
неможливо. Лише рекомендували йому звернутися до польового військкомату.
Але ніхто не знав, де він знаходиться.
Тим часом Мрин захопили фашисти, і Микола Бувайлик залишився на
окупованій території. Та він не сидів склавши руки. Встановивши зв’язок з пар-
тизанським загоном, був зв’язковим, розповсюджував листівки, збирав і переда-
вав відомості про окупантів, відшукував і переправляв до загону зброю та боє-
припаси. А коли над його життям нависла смертельна небезпека, залишив село і
пішов у партизанський загін. Це було восени 1942 року. Як медпрацівника його
призначають начальником партизанського госпіталю. Сучасним співвітчизникам
важко уявити, що то був за медичний заклад – звичайні вози, запряжені кіньми.
На возах лежали тяжкопоранені партизани, чекаючи медичної допомоги. У гос-
піталі були відсутні лікувальні засоби: матеріал для перев’язування, медичні пре-
парати та інструменти. Не вистачало постільної білизни, теплого одягу і взуття,
а іноді й такої як слід їжі. У таких умовах було надзвичайно важко і навіть не-
можливо надавати своєчасно необхідну медичну допомогу. Проте ця проблема
вирішувалась: перев’язувальний матеріал використовувався кілька разів поспіль.
Його прали після використання, постільну білизну і одяг діставали у населення.
А різні препарати й інструменти можна було добути лише на санітарних складах
німців або в ще існуючих тоді лікарнях. А це, звичайно, було дуже ризиковано.
Виручало лише те, що партизани були безстрашними людьми.
Добрим словом слід згадати тих, хто діставав необхідні ліки, ризикуючи
життям. Одним з них був Гравій Костюченко. Такі завдання виконувала і Галя
Данилко. Вони під виглядом спекулянтів проникали в місто Ніжин, зустрічалися
з людьми Якова Батюка, котрі мали доступ до ворожих санітарних складів, одер-
жували замовлені препарати і таємними стежками повертались до загону.
Щоб описати всі труднощі лікування в тому госпіталі, потрібно списати
багато паперу. Спинюся лише на одному прикладі із багатьох. Ось що про цей
випадок розповідав сам Микола Васильович Бувайлик. “У другій половині бе-
резня 1943 року партизанським розвідникам вдалося добути відомості про те,
що німці готують велику облаву на партизан. Планувалось також спалити і село
Плоске разом з його жителями. У зв’язку з цими обставинами командування за-
гону прийняло рішення: всім партизанським підрозділам залишити табір і піти
в рейд. Госпіталю, в якому знаходилось на лікуванні 46 тяжкопоранених пар-
тизан, передислокуватись в мало кому відоме урочище “Ковбаня”. Воно розта-
шоване між селами Плоске і Кукшин. Територія його тоді була вкрита молодим
хвойним лісом. Там було облаштовано землянки. В них, ніби в якійсь схованці
і повинен був розміститися партизанський госпіталь.
Дата виїзду у призначене місце не збереглася у пам’яті тих, хто брав
участь в цьому рейді, і навіть у Миколи Васильовича. Пам’ятають лише те,
що виїхали вони у визначений день під вечір. Колона складалась із 50 підвід.
На них лежали поранені партизани, постільна білизна та інше майно. Обоз
супроводжував взвод автоматників. Їхали манівцями, міняючи кілька разів на-
прямок, щоб ввести в оману угорців, які отаборилися на виїзді з села Плоске.
Ті, помітивши партизан, спостерігали за колоною, але напасти на неї не нава-
жились. Партизани, в свою чергу, теж не дали приводу для перестрілки. Під час
передислокації безперервно ішов дощ з мокрим снігом. Одяг на людях промок.
На визначене в наказі місце ми приїхали ранком наступного дня. Знайшли зем-
лянки, але вони були заповнені водою. Щоб обладнати місця для поранених,
месникам довелося виконати великий обсяг робіт. Автоматники, щоб не ство-
рювати метушні, пішли доганяти партизанський загін. Разом з Бувайликом у
землянках залишилось три автоматники й один санітар.
Несприятливі погодні умови ускладнювали і навіть унеможливлювали
деякі лікувальні процедури, але Микола Васильович робив усе можливе, щоб
полегшити страждання людей.
Одного разу черговий спостерігач побачив чоловіка, який ішов в напрямку
розташування госпіталю. Його зупинили. Виявилося, що це батько місцевого по-
ліцая. Склалася небезпечна ситуація. Відпускати й утримувати його при госпіталі
було вкрай небезпечно. Відправляти до штабу партизанського загону не можна, бо
ніхто не знав, де в той час він перебував. До того ж, ні з ким. Затриманий розумів,
що може трапитись, якщо його направлять до штабу, благав не робити цього, кляв-
ся, що він прийшов сюди у господарських справах і нікому нічого не скаже.
Микола Васильович Бувайлик, будучи людиною гуманною і знаючи за-
триманого як жителя свого села і такого, котрий не підтримував сина-поліцая,
повірив переконливим словам затриманого і відпустив його додому.
У зв’язку з обставинами, що склалися після цього випадку, знову в гос-
піталі зросло напруження, але через два тижні поранених переправили на те-
риторію партизанського табору. Німці не наважилися саме тоді робити облаву.
Але через кілька днів – 1 квітня 1943 року – вони оточили село Плоске і за до-
носом зрадника заарештували членів партизанських сімей і активістів. Привели
їх у хату Кузьми Коробки, зачинили там, а потім хату облили бензином і під-
палили. Там живими згоріли 46 людей. Це викликало погіршення морального
стану в загоні, особливо тих, чиїх членів сімей гітлерівці спалили.
Величезним було фізичне навантаження. Особливо це стосується Мико-
ли Бувайлика. Він один обслуговував щодня по 40–50 поранених партизанів.
В нього й хвилини вільної не було.
Отака “романтика” панувала в партизанському загоні в роки тимчасової
окупації, де вірою і правдою служив Батьківщині Микола Васильович Бувайлик.
16 вересня 1943 року місто Носівка і район були звільнені від окупації.
Частина партизан призовного віку були мобілізовані до лав Червоної Армії. Ре-
шта залишились в районі організовувати відбудову зруйнованого народного гос-
подарства. Миколі Васильовичу Бувайлику було запропоновано залишитись в Ні-
жинському районі і обійняти посаду помічника секретаря Ніжинського райкому
Компартії України. Надавалась і квартира в місті. Та М.В. Бувайлик не погодився.
“Не можу залишатися в тилу, коли продовжується війна. Прошу направити мене на
передову. Я там дуже потрібний і принесу більше користі Батьківщині, ніж тут”.
У військкоматі його приймала жінка – капітан медслужби. Вона сказала: “Поїдеш у
госпіталь у тил”. М.В. Бувайлик категорично відмовився і зажадав відправити його
на передову. Жінка заплакала і промовила: “Мій син дуже схожий на тебе. Він три
дні тому загинув. Я не хочу, щоб з тобою трапилося щось погане”. Та Микола Ва-
сильович знову повторив своє прохання. На цей раз йому не відмовили. Був Мико-
ла Васильович поранений, мав контузію. Скрізь зарекомендував себе полум’яним
патріотом своєї Батьківщини. Усе своє життя присвятив служінню людям.
Демобілізувався він трохи раніше мене, а я – 20 серпня 1946 року. Він
уже тоді працював завідуючим Селищенським ФАПом. Ми зустрілися з ним
у районному будинку культури на зборах райпартактиву. Наша дружба відно-
вилась і продовжувалась до кінця його життя.
Крім Селищенського ФАПу, Микола Васильович працював у Лихачів-
ському і Плосківському ФАПах. Пізніше закінчив юридичний факультет Ки-
ївського університету. Бувайлику неодноразово пропонували посаду юриста з
більшою зарплатою. Він відмовлявся, заявляючи: “Я закінчив юридичний факуль-
тет не для того, щоб працювати юристом, а щоб разом з медичною допомогою
надавати людям і юридичну. Професію свою я дуже люблю і міняти її не буду”.
Як медпрацівник Микола Васильович Бувайлик зарекомендував себе спеці-
алістом високої кваліфікації з великим досвідом. Він був відмінним діагностиком
і практиком у лікуванні різних захворювань. Уважно ставився до своїх пацієнтів і
надавав кваліфіковану медичну допомогу всім, кому вона була потрібна.
Вийшовши на пенсію, він не припиняв служити людям. Його будинок
фактично був ФАПом на волонтерських засадах. Микола Васильович проводив
значну громадську роботу, надавав людям юридичну допомогу. Серед населення
він користувався любов’ю і повагою. Жителі називали його “Наш доктор”.
,

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ОДЕРЖИМИЙ ЛЮБОВ’Ю ДО РІДНОГО КРАЮ
Про таких людей, як Іван Якович Буняк, писати і легко і важко водно-
час. Легко тому, що в нього такий життєвий шлях, якого вистачило б пройти
й трьом, а його творча спадщина просто ще не оцінена земляками. Власне, не
стільки важко, як відповідально говорити про цю поважну людину, її вклад в
розвиток бібліографії і культури в цілому для нашого району. Адже саме цей
надзвичайно розумний, толерантний і скромний чоловік не просто любив і
цікавився історією свого краю, а впродовж всього життя вивчав, збирав, впо-
рядковував історико-краєзнавчі матеріали, писав книги цієї тематики, гуртував
навколо себе таких, як сам, одержимих любов’ю до малої батьківщини. Певно,
не останню роль у житті Івана Яковича зіграло й козацьке коріння. Адже саме
в козацькій родині він 1923 року з’явився на світ, щоб все своє свідоме життя
пізнавати його і відкривати його невідомі сторінки.
Зовсім скромно і опосередковано торкнувшись відомостей про цю лю-
дину, просто вражають його невтомність, творче горіння і водночас його ро-
бота на ниві культури, де він був справді сівачем.
Не помилюсь, коли скажу, що саме Іван Якович був одним з тих, на кому
трималася ця важлива у всі часи сфера життя району – духовна. Прийшовши
завідувати районною бібліотекою вже після війни, закінчивши з відзнакою Ні-
жинський технікум з підготовки культосвітніх працівників, він мав за плечима
життєвий досвід, помножений на ентузіазм і велику любов до книги. Він все
життя займався самоосвітою і, можливо, саме цей чоловік, серед небагатьох,
так глибоко розумів важливість виховання книгою, знання і збереження культу-
ри рідного краю для прийдешніх поколінь.
Іван Якович справді багато зробив як бібліотекар. Він був ініціатором і ор-
ганізатором краєзнавчого музею, який після довгого занедбаного закриття просто
загубився в незрозумілій приватній архітектурі. І, можливо, добре, що такої на-
руги над своїм дітищем Іван Якович вже не бачив. А тоді його створювали справ-
ді по крупицях. На початку 60-х років в районному будинку культури відкрили
історико-краєзнавчий музей. Власне, його створення було справою групи ентузіас-
тів. Зокрема, Кирила Федосійовича Мірошника, Георгія Георгійовича Рогози, Іва-
на Васильовича Павленка, Марії Кирилівни Шовкун, Олександри Петрівни Бого-
маз, Володимира Йосиповича Шевчука, Анатолія Івановича Ткаченка. Всі ці люди
– переважно вчителі та інтелігенція району, які завдяки своїм далекоглядності, не-
спокою зробили справді велику справу. Це вони збирали експонати, допомагали
робити експозицію. Саме з нього, Івана Яковича, розпочалася музейна справа в
нашому районі. З його ініціативи налагоджувались зв’язки з відомими земляками.
Зокрема, він підтримував теплі, дружні взаємини з художником С.Ф. Шишком,
який подарував у краєзнавчий музей свою картину, вів листування з партизана-
ми М. Гонтою, Г. Данилко, Ф. Степановим, іншими науковцями та культурними
діячами: І. Чирком, Б. Калмановським, іншими. Активно підтримував зв’язки з
науковими установами, інститутами, музеями та архівами. Така співпраця давала
свої результати. З його ініціативи було проведено кілька археологічних експеди-
цій, зокрема, знайдено залишки язичницького капища в урочищі Струга.
Постійна жага до самоосвіти, великий досвід, накопичений за роки ро-
боти, спонукали Івана Яковича до написання наукових праць. Знову ж таки про
Носівку та історію рідного краю. Він стає співавтором нарису про Носівку в
академічних виданнях: “Історія міст і сіл Української РСР” та “ История го-
родов и сел Украинской ССР”. З-під його пера вийшли книги: “Сторінки іс-
торії Носівки”, книга перша, 1997 р. “Сторінки історії Носівки”, книга друга,
2003 р. “Партизанська Носівщина”, 2000 р. Втім, серед його праць є ще одна не
менш важлива і цінна для земляків: Іван Якович зібрав солідний архів негативів
пам’ятників культури, історії, археології, які були на Носівщині. Окрім того,
він збирав матеріали по краєзнавству (залишив архів газетних статей та цитат з
книг), систематизував майже тисячу краєзнавчих джерел і в 1997 році, за рік до
смерті, видав бібліографічний покажчик “Носівка і Носівщина”.
Попри всі досягнення цього надзвичайного чоловіка, поціновування його
праці тодішньою владою (Іван Якович отримував численні грамоти, зокрема, й
від Міністерства культури), він залишався скромною, надзвичайно толерантною
людиною, закоханою у людей і рідний край. Його сучасники все ж тяжіють до
думки, що головною справою життя Івана Яковича з-поміж усього іншого, не
менш для нього важливого, стало створення музею. Спочатку це була невеличка
кімнатка в районному будинку культури, а коли приміщення виявилося затісним
для того огрому експонатів, виділили приміщення колишньої редакції районної
газети. У своїх спогадах про роботу музею згадує перший директор Людмила
Степанівна Кульбеда: “Пригадую свій перший робочий день. Відкрила двері, а
там лише голі стіни, вогнегасник та дерев’яний ящик для сміття. Треба було по-
чинати новий ремонт, та й палива не було. Довелось звертатися до влади. Проте
ніхто на той час цільових коштів не виділяв. Все робилось на добровільні внески
колгоспів району. Велику допомогу в організації роботи музею, його облаштуван-
ні тоді надавали секретар райкому партії О.П. Богомаз, голова ради музею І.Я. Бу-
няк, інші ентузіасти цієї справи. Чернігівський музей почав відряджати наукових
співробітників, які допомагали розробляти експозиційний план. Особливо від-
чутною була допомога В.В. Займенко. Художнім оформленням та виготовленням
стендів займався талановитий місцевий художник Володимир Пікалов”.
Загалом весь огром роботи з відновлення та збереження цінних експонатів,
виготовлення експозиції – все робилося виключно на добровільних засадах, як тоді
говорилося. Після роботи допізна просиджували чи в музеї, чи в когось вдома, аби
створити спільний на всіх храм історії розвитку нашого краю. Музей відвідува-
ли багато відомих діячів науки і культури. Приїздив у Носівку і тодішній міністр
культури Бабійчук. Роботою музею зацікавився й інститут археології АН України.
Частим гостем у ньому став його представник, археолог В.Ф. Воєвода. Саме під
його керівництвом були проведені археологічні розвідки на території першого по-
селення носівчан поблизу р. Рудка, під селом Сулак, на території земляного укрі-
плення Городища, що розташоване поблизу Плоского. В археологічних розвідках
брали участь найбільші прихильники цієї справи: З.Д. Пуха, Л.Д. Пуха, В. Кебкал,
П.Є. Репета, К.Ф. Мірошник, І.В. Павленко, учні шкіл. По закінченню експедиції
проводилась тематична конференція: “Люби і знай свій рідний край”.
Власне, музейною справою того часу займались справді ентузіасти, які
отримували від того неабияке моральне задоволення. І передусім від того, що
їхня праця і захоплення не загубилися, а стали надбанням земляків. На той час
музей працював по три дні в тиждень, організовував екскурсії не лише для шкіл
району, а й інших міст. І це було найвищою винагородою для його творців, справ-
жніх патріотів рідного краю. На жаль, більшість з них уже відійшли у Вічність.
Втім, якщо сьогодні ми говоримо про них і їхнє життя з вдячністю, вони прожили
достойно і яскраво. Життя на повен зріст. Саме до когорти таких особистостей
Носівщини цілком справедливо належить й І.Я. Буняк. На жаль, вже 10 років
його немає з нами, однак його справу з таким же неспокоєм і знанням всіх тонко-
щів продовжує син, вчитель історії Носівської районної гімназії. Власне, саме за-
вдячуючи батьку, свого часу Анатолій Іванович обрав юнацьке захоплення собі за
професію. Став одним із організаторів музею, разом з В.М. Фурсою, спочатку у
школі, а потім – гімназії. Анатолій Іванович готував експозицію з історії Носівки,
використовуючи переважно матеріали, зібрані батьком.
Він залишив справді багатющу спадщину, передусім – духовну. Вона
дуже дорога і цінна для нього і його сім’ї, а земляки, певно, ще матимуть
можливість оцінити її по-справжньому. Бо той неоціненний труд Івана
Яковича на ниві духовності, бібліографії, у вивченні історії рідного краю може
зрівнятися мало з чим своєю глибиною і неординарністю, сповненою переду-
сім великою любов’ю до землі, де народився і прожив усе своє життя.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ
Все наше життя – театр, а ми в ньому актори. У кожного в цьому житті
своя роль. I у носівчанина Василя Івановича Висовня була роль актора, яку він
не грав, а жив нею і все своє життя горів. Таку вдачу подарували йому батьки,
прості колгоспники.
Народився він 22 червня 1941 року, якраз у день початку страшної війни.
Другого дня його батько пішов на фронт. Пішов і не повернувся. Мати, Єфроси-
нія Іванівна, залишилася з трьома дітьми. Дві старші доньки і новонароджений
Василько. Бідували дуже, як, власне, і кожна сім’я у воєнний час. Де та жінка
брала сили, невідомо. До всіх нестатків, у той час жінки не мали ні декретної від-
пустки, ні допомоги, бо це війна. Жінки були і за чоловіка, і за жінку. Єфросинія
Іванівна працювала в общині, так називали окупанти колгоспи, дояркою. Тричі на
день мала бігти на доярню, залишаючи малого на старших сестричок. Минав час.
Попідростали сестрички, ріс і Вася. Коли він був у другому класі, сестри пішли
на роботу в Київ. Мати не бачила світу Божого за роботою. Вася ж мусив сам
щоранку збиратися до школи. Не було кому прослідкувати, як надіти чоботи, чи
застібнута фуфайка (материна новіша, бо в старій вона сама ходила на роботу).
Ще після війни Єфросинія Іванівна пропрацювала вісімнадцять років
дояркою. Тяжка ручна праця рано зробила її інвалідом, раніше пішла на пен-
сію, однак роботи не полишала, працювала на легших заробітках, треба було
ставити на ноги сина. Єдиною її радістю і гордістю завжди були діти. Вона
ними жила, раділа їхнім успіхам, особливо Васиним.
Я стала класним керівником, коли Вася був у шостому класі. Діти на
той час були переважно напівсироти, частина – навіть круглі сироти, яких ви-
ховували бабусі, тьоті. І хоч більшість виховувалась матерями-вдовами, однак
було дуже непросто працювати з цими дітками, в яких душі обпалені війною.
Школа працювала у дві зміни в чотирьох приміщеннях, а ввечері – ще
й вечірня. Освітлення – гасові лампи. І в цих умовах проходили уроки, працю-
вали предметні та гуртки художньої самодіяльності. В моєму класі працював
драматичний гурток. Я старалась підібрати такі п’єси, щоб брало участь яко-
мога більше дітей.
...Готувались до свята 8 Березня і відзначення Шевченківських днів.
Ми готували уривок з поеми Т. Шевченка “Гайдамаки”. В головній ролі Ґонти
був Василь Висовень. З яким старанням готували хлопці декорації, виготов-
ляли власноруч шаблі, обклеювали їх серебрянкою (де вони її взяли в той час?).
В день свята ми запросили всіх матерів. Спектакль вдався. Василь грав без-
доганно. Матері плакали, дякуючи за свято і за гру юним акторам. Для них,
змучених непосильною працею і хвилюваннями, нестатками і болем від втрат
найрідніших, це було справжнє свято.
Зараз важко уявити тодішнє життя. Люди обробляли городи коровами.
Василь став першим помічником матері. І на городі, і на фермі, заготовляв сіно
і дрова. Старався бути справжнім чоловіком в родині, щоб мати бодай тепер
відчувала чоловіче плече в домі.
Уже будучи студентом, ми з ним зустрілися і мені й нині спливають в
пам’яті його слова: “Хоча б побачити, який він, батько, почути його ласкаве
слово, відчути, тепло його сильної руки на своїй голові”.
Василь після вдалого дебюту почав мріяти всерйоз вступати до театра-
льного. Однак доля склалась так, що, потрапивши на строкову службу, отримав
можливість вступити до металургійного інституту. Думав, після демобілізації
буде навчатись. Однак стати артистом, мабуть, було його покликанням. На огляді
художньої самодіяльності у військовій частині, де служив Висовень, його віді-
брали, як здібного солдата, у театральний інститут. Так він став студентом Хар-
ківського театрального інституту. Після закінчення якого його запросили на ро-
боту до музично-драматичного театру, де він працював до останніх своїх днів.
Василь зіграв понад вісімдесят ролей в багатьох спектаклях. Він був те-
атральним актором, але є кілька фільмів, де Василь Висовень проявив себе і як
кіноактор. Він зіграв головну роль у фільмі “Комуніст”, “А зорі тут тихі”, “Ой, не
ходи, Грицю, та й на вечорниці”, деяких телефільмах. Останнім часом готувався
фільм “Розп’яті”, де він грав роль Льва Толстого. Зйомки фільму завершувалися,
однак його земне життя так рано обірвалось на півноті, на півслові, на півдумці.
Спочатку йому було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР, дещо
пізніше Василь Висовень став народним артистом України. Його грою захоп-
лювалися харків’яни, його поважали колеги, його знають і люблять земляки, бо це
був справді талант, який, народившись у найтрагічніший для нашої Батьківщини
день, зумів переможно пройти по життю, горівши, мов свіча, і зігріваючи всіх, хто
його знав, любив і шанував, щоразу згадуючи, що його коріння на Носівщині.
М. ШОВКУН, ветеран праці,
колишній класний керівник

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
МАТЕМАТИК З ДУШЕЮ ХУДОЖНИКА
Червоні Партизани — село, яке має не лише партизанську і трудову сла-
ву. І сьогодні немає жодного населеного пункту на Носівщині, та й, думаю, в
Україні, яке б зібрало в своєму лоні стількох талановитих майстрів пензля.
Тут їх п’ять. Петро Власенко, Григорій Шкребель, Петро Сендер, які ма-
люють переважно пейзажі та натюрморти. Михайло Гапей та Михайло Шерстюк
спеціалізуються на іконописанні та сюжетних картинах переважно з портретами.
Втім у кожного з них – свій почерк, свій самобутній талант, свої шанувальники.
Якби хто сказав Петру Михайловичу Власенку, що він стане всерйоз за-
йматися художництвом, та ще й після стількох років роботи на освітянській
ниві, точно не повірив би. Однак талант, отриманий у спадок від матері, Те-
тяни Іванівни, проявлявся ще зі школи, де всі стінгазети, і роздаткові матеріа-
ли, просто тематичні малюнки школяр виконував залюбки.
Вважай, щодня ніс додому завдання з малювання, уроки ніколи учити,
хоча навчався гарно, – згадує Петро Михайлович. Малювання супроводжувало
його впродовж всього життя.
І тоді, як став студентом фізмату Чернігівського педінституту. Там на той
час працювала художня студія, де він був активним учасником.
Настане час, коли надовго фарби і пензлі Петро Михайлович заховає в
стіл, а мрія зайнятися улюбленою справою чекатиме свого часу більш як чверть
століття. Тому що не до малювання було.
Щоденні турботи вчителя і директора школи, чоловіка, батька, зрештою,
господаря. Все це забирало час і сили. Оселя Власенків затишно розмістилася в
самому серці села, поруч з рукотворною річечкою. Тут настільки мило, що ро-
зумієш, чому практично всі пейзажі змальовані саме з цих красот. Тут особлива
природа, особлива аура, яка надихає й окрилює. Хтозна, чи взявся б за пензля
Петро Михайлович, якби не зустріч з давнім знайомим: а тепер найближчим
другом Григорієм Павловичем Шкребелем? Але після побачених на стінах у
його квартирі авторських картин вирішив прикрасити і стіни власного дому.
Так створив три великих полотна. Потім були ще і ще. Нині в Петра Михай-
ловича понад триста авторських робіт. Тепер він разом зі своїми найближчими
друзями-земляками – член Спілки художників України. Звичайно, організувати
виставку десь у богемному залі проблематично, але його твори вже давно зна-
ходять місця у приватних колекціях, в мистецьких салонах Чернігова, Києва,
Москви, на постійних виставках на Андріївському узвозі. Саме тут приймає за-
мовлення його син В’ячеслав, який і сам малює непогано, але поки що в батька
працює менеджером, забезпечуючи його технічним матеріалом.
Так що Петру Михайловичу створені всі умови для творчої праці. Облад-
нана майстерня на другому поверсі просторого будинку, де він щодня працює.
Особливого перевантаження, звісно, немає, але замовлень не бракує, тим паче,
що на виготовлення однієї картини витрачається три-чотири дні, а то й тиждень.
Картина коштує нині недешево, але в Петра Михайловича є вже постій-
ні замовники. Мабуть, в кожній оселі на його вулиці є картини. Звісно ж, по-
даровані. Бо хіба є кращий подарунок, ніж вічна краса, зупинена мить, що оживає
на картині. До речі, так думає не лише художник. Це підтверджується численни-
ми шанувальниками художника в усіх куточках України, чимало їх і в Носівці.
Цілі колекції його картин у В. Дикого, Г. Волошина, В. Юрченко, В. Кіндрачука.
Багато серед його шанувальників політиків, артистів, які зупиняються на узвозі
саме біля картин червонопартизанського математика з душею художника.
Нарешті настав той час, коли люди замість килимів прикрашають стіни
картинами, розуміючи, що не штучна, а вічна краса рятує світ.
Петро Михайлович вважає себе щасливим. Насамперед у тому, що зумів
пронести свій талант через роки зберігши його в своїй душі, і тепер може реа-
лізуватись ще й як художник, бо як педагог і мудрий керівник він віддав багато ро-
ків свого життя школі. Щасливий від того, що завжди в цьому покликанні відчував
підтримку дружини, обох синів, які також не байдужі до мистецтва. Щасливий від
того, що благословенна червонопартизанська земля відкрила для нього всі свої ще-
дроти, доля звела з такими талановитими людьми, як Григорій Шкребель та Петро
Сендер. У кожного з них своя доля. Скажімо, Петро Якович свого часу малював мі-
ніатюри, має в своєму доробку їх велику кількість, Григорій Павлович – меценат.
Дивна річ життя. У кожного воно своє. Кожен обрав за фах зовсім іншу
царину: Власенко – освіту, Шкребель – армію, Сендер – зв’язок, але талант,
якщо він справжній з роками не міліє, а навпаки, з більшою силою вихлюпу-
ється на полотнах художників, додаючи з кожною наступною картиною ще
більше снаги, неспокою цим талановитим людям.

³
зав. Калин. бібліотекою

Тема: Славні імена Носівщини
РОДОМ З КАЛИНІВКИ
У 1914 році у корінних жителів Калинівки, подружжя Пилипа та Ксенії
Вихор народився первісток Степан. На радість молодій сім’ї, хлопчина вдався
міцним і енергійним. Через два роки на світ з’явився Олександр, потім – Іван,
Василь і Анатолій. П’ять синів – п’ять соколів. Справжнє багатство!
Степанко, як найстарший серед братів, весь час крутився біля батька.
Вчився чоловічої роботи. А у вільну годину допомагав мамі глядіти меньше-
ньких. Батьки рано підмітили у нього хватку до всілякої житейської мудрості:
що покажеш – все швиденько переймає. Ще Степан відрізнявся сильною волею
і настирливістю. А згодом, коли став підростати, проявив велику тягу до на-
уки. Щоб навчитися хоч якоїсь грамоти, вступив до вечірнього лікнепу в сусід-
ній Рівчак-Степанівці. Серед інших помітно відрізнявся великою жадобою до
знань і здібностями, був наполегливим і допитливим учнем.
Якраз в той час у селах розгорталася колективізація. Прибули перші трак-
тори і в тій же Рівчак-Степанівці організували курси трактористів. Степан, щойно
закінчивши лікнеп, не вагаючись, сів знову за парту – вивчати техніку. Швидко
промайнули місяці навчання і ось в числі перших трактористів він уже господарює
на землях рідного колгоспу імені Калініна, який нещодавно організувався. Працю-
вав, як і все він звик робити, добросовісно. І, можливо, якби поєднав свою долю із
сільським господарством, досяг би у цій галузі виробництва осяйних висот.
Але юнакові був суджений долею інший життєвий шлях. Декілька років
він із задоволенням насолоджувався своєю роботою, а потім зрозумів, що тут
йому не вистачає простору, щоб втілити свої задуми. І Степан вирішив добровіль-
но піти до лав Радянської армії, на службу потрапив до Москви. Військова справа
припала йому до душі. І ще, відбуваючи службу, вступив до артилерійського учи-
лища. Учбовий заклад закінчив із відзнакою. Здібного професіонала гідно оціни-
ло вище командування. Його призначили командуючим Ракетними військами. За
службовими обов’язками він побував у всіх республіках Радянського Союзу.
Подібно військовій кар’єрі, вдало складалося у Степана і сімейне життя.
Він зустрів розумну і красиву дівчину Марію, яка приїхала до Москви на на-
вчання з Києва. Незабаром вони поєднали свої долі, а після народження синоч-
ка Гени не бачили меж своєму щастю.
Але невдовзі його затьмарило страшне всенародне горе – розпочалася
Велика Вітчизняна війна. Степан Пилипович став на захист рідної Батьків-
щини. Був розумним командуючим, проявляв велику витримку, хоробрість, вій-
ськові здібності, за що неодноразово був удостоєний високих нагород.
По закінченню війни Степан Пилипович Вихор заслужив звання гене-
рал-лейтенанта. Тривалий час працював викладачем у військовій академії, пе-
редавав досвід і знання молодому поколінню.
Це вже зайшла трохи вперед, щоб не розпорошувати факти по розповіді,
бо маю намір далі повести її про долю членів цієї великої, дружньої сім’ї.
Батьки Степана з болем зустріли звістку про початок війни. На той час
в лавах Радянської армії служили троє їх синів: Степан, Олександр та Іван. Са-
шко був полковником ветеринарної служби, Іван – льотчик-офіцер. Благали
долю, щоб уберегла дітей від ворожої кулі. І ці благання були почуті. Але ніхто
не очікував горя у власному домі.
В селі хазяйнували німці. Надійшла вказівка від командування знищити ак-
тивістів села. Старостою на той час був односелець Набок В.Г. Він постарався, ви-
конав вказівку німецьких командирів – скласти список усіх активістів села. До ньо-
го потрапив Пилип Мусійович Вихор, батько сім’ї. Це вже був справжній вирок.
У березні 1943 року, якраз була збирна субота, німецькі головорізи при-
гнали вантажівку і забрали усіх, кого видав староста. Люди знали, що їх везуть
на страту. Жінки, морально і фізично розтерзані цим горем, залишаючи в хатах
маленьких діточок, несамовито плакали, кричали на все село. Голосили стар-
шенькі діти, впадали у відчай рідні. Але на це ніхто не зважав.
Всю еліту села було відправлено до Ніжинської в’язниці. А наступного
ранку їх поставили на краю свіжовикопаної могили і розстріляли. На околи-
ці Ніжина, поблизу аеродрому знаходиться братська могила наших земляків-
калинівців. У ній поховані: Вихор Пилип Мусійович, Мурашко Прокіп Тим-
офійович, Вихор Павло Федорович, Набок Антон Васильович, Мурашко
Олександра Андріївна, Легецька Тетяна Миколаївна, Довжок Микола Тимофі-
йович, Новик Мусій Іванович, Гладун Іван Олександрович, Новик Михайло
Андрійович, Новик Микола Андрійович.
Вічна їм пам’ять!
Вихор Пилип Мусійович – корінний житель Калинівки. Від природи був
наділений великим розумом, веселим характером, доброю вдачею і працелюб-
ністю. Був добрим господарем. Свого часу в обійсті мав двоє робочих коней, три
корови, отару овець і багато різної птиці. На своїх десяти десятинах землі госпо-
дарював з ранку до ночі, разом з хорошою господинею, люблячою Ксенією…
Не стало цієї прекрасної людини і згорьована дружина залишилася жити
з меншими дітьми Василем та Анатолієм, аж поки вони повиростали. Потім по-
летіли у світ за братами. Коли вже обжилися, забрав неньку до себе у Чернігів
син Василь, теж військовий. Біля нього вона й дожила свого віку.
Отак полишила рідне село уся сім’я. Але вони продовжували тримати
зв’язок зі своїми родичами. Степан Пилипович листувався з друзями, одно-
сельцями. До останнього часу він писав листи своєму сусідові і товаришеві
ди-тинства Івану Пилиповичу Мурашку, який і розповів мені всю цю історію.
Помер Степан Пилипович Вихор 5 січня 2002 року в Москві, де і похований.
Тільки в пам’яті земляків він назавжди залишиться калинівським генералом.
Простим сільським українським хлопцем, який своїм розумом і наполегливіс-
тю проклав собі шлях до омріяної вершини.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ Г.Г. ГАЛУЗА
Народився Григорій Григорович Галуза 21.01.1918 року. Його служба
в армії почалась ще в роки війни з білофінами, а хоробрість найбільш повно
проявилася в боях з фашистськими загарбниками. Хлопець він був як на той час
освічений – закінчив Київський харчовий технікум, і тому зразу направили його в
полкову школу, в місто Томськ. Уже в час навчання він виділявся серед товаришів,
був командиром відділення, старшиною роти. З фашистами зустрівся при обороні
Києва. Показав себе й тут і був посланий на офіцерські курси “Постріл”.
Багато фронтових доріг пройшов гвардії капітан Галуза, уродженець села
Дебреве Носівського району. Воював на Південному, Західному, Центральному,
Сталінградському, Першому Українському, Третьому Білоруському, Першому
Прибалтійському фронтах. Шість разів був поранений, двічі – контужений, але
щоразу після видужання повертався в стрій.
Це був рішучий і сміливий командир. На нього рівнялись, з нього бра-
ли приклад. Розвідгрупа, яку він очолював, виконувала найвідповідальніші за-
вдання командування.
Григорій Галуза приймає розвідроту 8-ї (потім вона стала 9-ю) механізо-
ваної бригади.
– Наш корпус формувався в лісах Саратовщини. Одержали ми сімнад-
цять броньовиків БА-64 з горьковського заводу. Супроводжуючих їх водіїв за-
рахували в окремий розвідбатальйон. Перший бій частини корпусу прийняли
19 листопада 1942 року, замикаючи кільце оточення сталінградського угрупо-
вання фашистів.
П’ять діб тоді майже не спали розвідники. Заметіль, мороз, голий степ
– важко доводилось і машинам, і шоферам. Потрібно було весь час шукати до-
роги, свої частини, намацувати противника, а бойового досвіду бракувало.
Наш корпус з честю справився зі своїми завданнями – не даремно ж він піс-
ля цього став називатися третім гвардійським Сталінградським механізованим.
Бойові діла солдата невіддільні від справ його частини. А розповісти про
весь шлях бригади – досить складна річ. Це й бої за Кубань, Дніпро і звільнення
Білорусії, Прибалтики...
І ось тут, у розвідці, повністю проявилось його обдарування. Від приро-
ди стриманий, Галуза умів за будь-яких обставин зберігати спокій, а коли треба
було – міг прийняти найбільш зухвале, несподіване рішення. І це дуже часто
виручало розвідників. А незабаром про нього і його солдат почали розповідати
легенди. Та й як не розповідати! Ось хоч би один такий випадок.
Частини бригади тіснять противника в Білорусії. Розвідники Галузи весь
час на вістрі бойових дій. В невеличке містечко Сінно вони влетіли так несподі-
вано, що німці не встигли висадити в повітря завчасно замінований міст, вивезти
ешелон з пограбованим добром. Ошалілі фашисти здавалися в полон десятками.
Відправивши кількох бійців конвоювати полонених, Галуза залишився
удвох з ординарцем Василем Кононовим, парубійком з Підмосков’я. А в цей
час на одній з вулиць назустріч їм вивернувся німецький грузовик, повний ав-
томатників.
Нині важко пояснити, що подумали фашисти, коли серед вулиці перед
автомобілем виріс радянський офіцер з пістолетом і скомандував: “Стій! Руки
вгору”. Навряд чи навіть поява автоматника поруч з офіцером могла переконати
їх в недоцільності опору. Але, як би там не було, фашисти без єдиного пострілу
покидали автомати. І ще одна колона полонених відправилася в наш тил.
Лежать переді мною пожовтілі воєнні фотографії з сімейного архіву
Г.Г. Галузи. Я вчитуюся в рядки старої корпусної газети. І все очевидніше стає,
що в той єлгавський рейд відбирали людей найхоробріших, таких, що кожен
вартий був десяти. І недаремно командувати ними доручили Григорію Галузі –
надто вже відповідальну справу було їм довірено.
Обстановка на кінець липня 1944 року склалась таким чином, що після
взяття Шяуляя подальше просування частин на захід затримувалось. Тоді 3-й
мехкорпус і 51-шу армію повернули від Шяуляя на Єлгаву.
Суть операції зводилась до того, що невелика рухома розвідгрупа Галу-
зи повинна була, збивши передовий заслін гітлерівців, вийти на шосе Шяуляй
– Рига і рушити до Єлгави. Напучуючи розвідників, командир корпусу генерал
В.Т. Обухов сказав: “Ми надіємось на вас! Дійте сміливо й рішуче! Візьмемо
Єлгаву – там уже нас ніщо не затримає до самої Балтики”.
Залишалося тридцять хвилин до півночі, коли розвідгрупа у складі 25
чоловік на трьох броньовиках, трьох бронетранспортерах у супроводі двох тан-
ків вирвалась на шосе. Слідом за нею рушив передовий загін, а рівно опівночі
виступили головні сили.
Фашисти були настільки ошелешені, що практично не зуміли вчинити
опір. Розвідгрупа на гранично можливій для машин швидкості заглиблювалася
в німецький тил.
Шосе було пустинним. Поодинокі автомобілі й повозки розвідники зни-
щували гранатами, а то просто таранили, скидали в кювет. Несподіваність і
швидкість були їх вірними союзниками й на цей раз. І коли група наблизилась
до мосту через річку Мушу, гітлерівці ще нічого не підозрювали. На своєму
посту стояв регулювальник, поруч розташувалися сапери, готові підірвати уже
замінований міст. В лічені хвилини вони були знищені. Міст залишився цілий,
а розвідники знову ринулися вперед.
В місто Іонишкис перший на своєму броньовику влетів Іван Самодєєв.
Йшла друга година ночі. Місто жило звичайним тиловим життям: у нічних рес-
торанах пили німецькі офіцери, біля складів стояли вартові, за огорожею, на
площі спали солдати. Раптовий удар викликав таку паніку, що фашисти виска-
кували з будинків хто в чому й розбігалися хто куди. У перестрілці Іван Само-
дєєв був двічі поранений, але продовжував вести автомобіль.
Залишивши передовому загону довершати розгром гарнізону в Іониш-
кисі, розвідгрупа продовжила свій рух до Єлгави. Але тепер уже не доводило-
ся розраховувати на раптовість: наліт на Іонишкис не міг пройти непоміченим.
Противник привів у готовність усі свої резерви і кинув назустріч гвардійцям мото-
піхоту і танки. Бій був коротким. Галуза на своєму бронетранспортері протаранив
три фашистські автомобілі з піхотою. Два німецькі танки були спалені нашими
танкістами, а один захоплений. Піхоту, що залишилася неприкритою, знищили.
Уже перед самою Єлгавою о 4 годині 30 хвилин 28 липня загін Галузи зу-
стрівся з бронепоїздом – шосе тут близько підходило до залізниці, і німці це вра-
хували. Гармати бронепоїзда зарані були націлені на шосе і били без промаху.
Прямим попаданням у дверці бронетранспортера були вбиті його ко-
мандир Погодін і водій Крутиков. Галуза, кулеметники Юров і Савін, радист
Кожедуб були поранені. Підбито й другий бронетранспортер, виведено з ладу
броньовик Самодєєва. У бій з бронепоїздом вступили танки, потім підійшов
передовий загін. І бронепоїзд було знешкоджено. Але про це ні Галуза, ні Са-
модєєв тоді не знали. Вони виконали свій обов’язок, як і ті, що загинули. Вони
допомогли корпусу за одну коротку літню ніч просунутись на 80 кілометрів
уперед і зберегти сотні, тисячі людських життів.
Пізніше Тетяна Костянтинівна (вона теж колишня фронтовичка) розпо-
віла, що Григорій Григорович був поранений дуже тяжко, його навіть вважали
убитим. А коли збиралися поховати, він застогнав. Це і врятувало його.
Гвардії підполковник Г.Г. Галуза, демобілізувавшись після Перемоги,
оселився в Балашихинському районі Московської області. Працював інжене-
ром на ливарно-технічному заводі, а потім заступником голови виконкому Сал-
тиковської селищної Ради. Про свій фронтовий шлях розповідав стримано.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ГУБЕРНАТОР ВАСИЛЬ СЕРГІЙОВИЧ
Василь Сергійович Губернатор (07.04.1912–09.05.1988) народився в
с. Яблуневому на Черкащині у багатодітній селянській сім’ї. Старі люди казали,
що це якийсь писаржартівник придумав таке прізвище для сміху за те, що хтось
із пращурів цієї сім’ї не знайшов йому на могорич, коли складали реєстр кріпаків
за царським указом.
Здібний хлопчик завершив чотирирічний курс навчання у початковій
школі за три роки. На відмінно закінчив семирічку і поступив на навчання до
Маслівського інституту селекції і насінництва. Там і розпочав свою кар’єру
майбутній селекціонер.
Потім було призначення на Славгородську дослідну станцію в Алтайсь-
кому краї, де він очолював групу селекціонерів, що вивчала сірі хліба. Проходив
практику в Сибірському науково-дослідному інституті зернового господарства.
Творчу працю перервала війна. Василь Сергійович виявив себе мужнім
бійцем-прикордонником біля озера Ханка, де самураї влаштовували провока-
ції. Потім воював на Смоленщині і Білорусії, в Україні, Польщі, Румунії, Угор-
щині і Чехословаччині. Був нагороджений бойовими орденами та медалями.
Після закінчення війни Василь Сергійович одержав призначення на
Носівську селекційну станцію. Дослідника зустріли важкі випробування. На-
уковий заклад був зруйнований, бракувало приміщень, житла. Він очолює
групу з селекції ячменю, ярої пшениці, вівса, гречки і рису. Обставини скла-
лися так, що невдовзі йому довелося очолити відділ селекції на Чернігівській
сільсько-господарській станції, на якій війна теж залишила руїни та згарища.
Долаючи труднощі, він розробляв нову методику виведення високоврожайних
сортів ярого ячменю, що пізніше здобув назву “губернаторського методу селек-
ції”. Щороку Василь Сергійович проводив сотні експериментів, не шкодував
сил для створення високоврожайних сортів. Він виводить сорти ярого рапсу
“Но-сівський-9”, ячмінь “Чернігівський”, “Носівський”, “Чернігівський-5”,
“Дес-нянський-8”. Ячмінь “Носівський-9” при державному сортовипробуванні
дав рекордний урожай, був еталоном за пивоварними якостями та стійкістю.
А взагалі його учні і послідовники – М.І. Сардак, Л.І. Коломієць, В.В. Скорик,
О.П. Матрос створили на той час 28 нових сортів зернових, зернобобових та
круп’яних, овочевих культур і трав, які районувалися в 56 областях СРСР, у
Болгарії, Чехословаччині. Одночасно Василь Сергійович захищає кандидат-
ську дисертацію “Використання підзимної сівби у селекційній роботі з ярим
ячменем”, яка вважається цінним вкладом в науку. Свій селекційний доробок
В.С. Губернатор висвітлив у книзі “Ячмінь”, десятках статей.
У 1971 році В.С. Губернатор був нагороджений орденом Трудового Чер-
воного Прапора за виведений сорт ячменю “Чернігівський-7”. За виведені і
впроваджені у виробництво нові сорти ярих ячменів у 1977 році він одержав
другий орден Трудового Червоного Прапора, а також медалі “За трудову від-
знаку”, “За трудову доблесть”, золоті, срібні та бронзові медалі ВДНГ СРСР.
За успіхи у селекційній роботі удостоєний золотої медалі імені І.В. Мічуріна.
У 1982 році Василь Сергійович був удостоєний ордена Леніна.

³
-

Тема: Славні імена Носівщини
ПАРТИЗАНИ НАЗИВАЛИ ЇЇ ГАЛЕЮ
Галина Василівна Данилко. Це тепер її так називають, а тоді, у 1943-му, я
побачив красиву, із упертим поглядом дівчину, переперезану шкіряними ременя-
ми. Вона задерикувато посміхнулася і тихо сказала: “Галя...”. Так починає свою
розповідь про неї Яків Давидзон – автор книги “Орлята партизанських лісів”. Хто
б міг подумати, що ця дев’ятикласниця, відмінниця і комсомолка, артистка і за-
водійка, виявиться мужньою партизанкою, яка не раз дивилася смерті в очі.
Це розповідь про мою сучасницю, славну дочку українського народу. У ба-
гатій бібліотеці Галини Василівни особливе місце займає історична література,
книги про Чернігівщину – батьківщину героїні, про трагічні і героїчні події в часи
фашистської окупації. Але найцінніше в ній – автобіографія Галини і її фото вій-
ськової пори. Цей знімок у свій час обійшов весь світ. Вони говорять самі за себе.
“Я, Данилко Галина Василівна, народилася 19 грудня 1924 року в м. Но-
сівка Чернігівської області в сім’ї військовослужбовця. Батько, Василь Степа-
нович Данилко, у 1926 році загинув в м. Грозному (Чечня) при виконанні вій-
ськового завдання.
До війни закінчила 9 класів Носівської середньої школи.
З перших днів окупації Носівки (14 вересня 1941р.) – зв’язкова партизан-
ського загону, який організував секретар райкому Михайло Іванович Стратилат.
Не було зв’язку з Москвою до 1942 року. У жовтні 1942 року за дору-
ченням командування загону я дістала акумулятор і сірчану кислоту, які знайшла
в шкільному хліві, куди було викинуте обладнання фізичного кабінету школи.
У школі жили німецькі солдати, які періодично змінювались. Акумуля-
тор я поклала в кошик, зверху закрила книжками зі шкільної бібліотеки. Коли
я йшла через двір, мене зупинив німець і наказав показати, що в корзині. Зняв
одну книжку, але там були ще книги, і він мене відпустив. Акумулятор вкрай
був потрібен для живлення детекторного приймача, який міг приймати радіо-
трансляцію з Москви. За цим акумулятором повинен був прийти мій дядько
Павло Васильович Сеник. Але дорогою до нашого будинку разом з партизаном
Кабанцем Павлом Івановичем він потрапив у засідку поліцаїв. Автоматна черга
перебила йому обидві ноги. Чотири години він відстрілювався, а останню кулю
пустив собі в голову. Втратив свідомість, але залишився живий.
Нас – діда, мамину сестру і мене (це було в хаті діда Василя Семенови-
ча Сеника) – арештували. Я по дорозі втекла. Дві ночі блукала в лісі, де в цей
час була облава. Коли я втратила свідомість і лежала під кущем, мене знайшли
партизани. Це було 26 жовтня 1942 року. А Павла Сеника ще декілька днів ка-
тували в гестапо. У Чернігівському концтаборі загинули моя мати Данилко Єв-
докія Василівна, вітчим Роднянко Андрій Кузьмич, його мати Роднянко Наталія
Миколаївна, мій дід Сеник Василь Семенович, трирічний братик Володя.
Нагороди за війну: ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступе-
ня, медалі”.
Галина Василівна з любов’ю згадує свою рідну школу, 9-Б клас, у якому
було 45 учнів – веселих і серйозних, відмінників і середняків, хлопців з харак-
тером і слабовільних. Без будь-якого наказу 22 червня клас зібрався разом. Дів-
чатка і хлопчики ще не знали, що чотири роки потому, коли закінчиться війна,
живими залишаться лише двоє хлопчиків.
Одного разу глухою морозяною ніччю до них у вікно постукав Михайло
Іванович Стратилат – секретар підпільного райкому партії і командир парти-
занського загону.
Він попросив Галю піти в сусіднє село: “Подивися, де німці комендату-
ру поставили, а де табори для військовополонених влаштували. Довідайся, як
охороняються, скільки там наших і німців”. З цього завдання і почала Галя до-
помагати партизанам. У березні 1942 року повернувся в рідні місця капітан Пав-
ло Сеник. Вийшов з оточення. Прийшов у Носівку теж оточенець, поранений
капітан Бовкун, родом з Кубані. Було вирішено діяти разом з невеликим заго-
ном Стратилата. Знайшлася справа і для Галі.
Важко переживши перше в житті горе – загибель майже всієї родини,
Галя пішла в партизанський загін. Бажання помститися ворогам переповню-
вало душу і вона не роздумуючи йшла виконувати найризикованіші завдання.
Навчилася володіти зброєю, брала участь у диверсіях на залізниці.
– Пам’ятаю, коли потяг з німцями покотився під укіс, 3–4 вагони зали-
шилися стояти на рейках. Звідти посипалися автоматні черги. Я встигла ви-
стрелити чотири рази. Кожний постріл пам’ятаю. Це були кулі відплати...
Командування переконалося, що дівчина вона смілива, спритна, що вміє
не губитися в найскладнішій ситуації, хоча ледь минуло сімнадцять. Їй стали
довіряти відповідальні завдання. Одне з яких – встановити зв’язок з ніжинсь-
ким підпіллям, яким керував Яків Батюк.
Сліпий юрист Батюк – скромний, неговіркий – у перші хвилини викли-
кав у людей співчуття і жалість. Але незабаром усі переконувалися, який це був
сміливий і досвідчений підпільник. Батюк знав і вмів багато чого, наприклад,
точно повідомляв про намічені облави або каральні акції проти партизанів. Умів
добувати ліки і бинти, дізнавався через своїх зв’язкових секретну інформацію
про розташування ворожих частин і їхнє озброєння. Але щоб уся ця інформація
вчасно надходила до партизанів і в Москву, потрібен був надійний і постійний
зв’язок. Таким зв’язковим у загоні Бовкуна “За Батьківщину” була Галя.
Одного разу Батюк повинен був за завданням Москви з’ясувати, скільки
літаків базується на місцевому польовому аеродромі. Данилко пішла в місто з
Володею Богдановим, досвідченим і сміливим розвідником. У кишенях у ньо-
го – гранати, за поясом – парабелум. У Галі була надійна “легенда”: прийшла,
мовляв, з Києва обміняти речі на продукти. У кошичку – кілька стареньких
платтячок, кофточка. Сама Галя, скромно одягнена, не викликала підозри в па-
трулів. Добралися благополучно. З неприхованим інтересом дивилася парти-
занка на підпільника, що прославився своєю хоробрістю. А він був звичайною
людиною, невисокого росту, у капелюсі і сірому плащі. У загін приходив бідно
одягненим, із сумкою через плече. Його приводив по заплутаних партизанських
стежках хлопчик-поводир. Частіше приходили в дощ і негоду.
Темні окуляри Якова хоч і ховали очі, але Галі здавалося, що Батюк пре-
красно бачить співрозмовника через скло. Він міцно потис Галину руку.
– Ви ще зовсім дівчинка! І одна – у саме лігвище до фашистів? Але коли
ви тут, виходить, ви – смілива людина, дійсний патріот. Спасибі, що прийшли.
– Так за що ж мені спасибі? – ще більш зніяковіла Галя. – Я ж лише хо-
дяча поштова скринька. Та й не одна я, зі мною ще товариш із загону. Удвох не
страшно, слово честі!
– От і чудово! – зрадів Яків Батюк. – Коли-небудь, як виженемо фашис-
тів, обміняємося своїми думками. Прощайте, Галю!
Данилко ще не раз ходила в Ніжин. Ризикувала, звичайно. Забирала ме-
дикаменти і інформацію про пересування ворожих військ. Гірко пережила Га-
лина загибель ніжинської підпільної групи і Якова Батюка – сміливого патрі-
ота, відзначеного посмертно званням Героя Радянського Союзу.
Галина Василівна і зараз добре пам’ятає небезпечні операції партизанів.
Пам’ятає, як загін підривників, куди входила і вона, підірвав перший ешелон з фа-
шистами. Пам’ятає, як два партизанських полки у вересні 1943 року зробили пере-
хід з лісів Чернігівщини в межиріччя Дніпра, Прип’яті і Десни. З’єднання прослав-
леного партизанського командира Бовкуна одержало наказ: налагодити переправи
через ріки до підходу наших військ. Вони виконали і це бойове завдання.
Там, на Дніпрі, і закінчилася війна для колишньої десятикласниці з міс-
та Носівки на Чернігівщині.
Переборюючи біль утрат, дівчина знайшла в собі сили з золотою медал-
лю закінчити середню школу. Потім – навчання в Київському технологічному
інституті, де, закінчивши аспірантуру, стала старшим викладачем, доцентом,
кандидатом наук, вихователем молоді.
Втрата назавжди близьких, дорогих людей – чоловіка, командира парти-
занського полку, Героя Радянського Союзу Олександра Івановича Шеверьова,
дорослого сина, дочки і багатьох тих, з якими її зріднила бойова юність, – усе
винесла ця стійка, мужня жінка. У її душі живе всеперемагаюча любов до лю-
дей. На всі прохання і запрошення вона завжди залюбки відгукується. У ній і
сьогодні живе високе почуття громадянського обов’язку.
Віра ФІНАНСОВА,
член ради Київського міського історико-патріотичного клубу “Пошук”

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ПОДВИЖНИКИ З ПЛОСКОГО
В Енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза за 1803 рік читаємо про
уродженця с. Плоского:” Дуб’янський Федір Якович (1691–1762) – протоієрей,
духівник Єлизавети Петрівни і Катерини Другої, один з найбільш освічених
людей свого часу”. Так от, наш земляк, сягнувши верхніх щаблів влади Росій-
ської імперії, ніколи не забував про Україну. Можливо і під його впливом Єли-
завета Петрівна, ставши імператрицею, в 1741 році поновила права козацтва в
Україні, потоптані Петром 1 після невдалої спроби Івана Мазепи вирвати нашу
Вітчизну з пазурів двоголового орла.
Наскільки була впливовою ця людина в урядових колах, свідчить істо-
ричний факт – Катерина (ще коли була великою княгинею) звернулася за до-
помогою до Федора Яковича, коли їй загрожувало вислання за кордон.
Не забував Дуб’янський і про рідне село. У 1747 році в с. Плоскому бу-
ла збудована нова дерев’яна церква – значно більша і красивіша за попередню.
Федір Якович багато чого подарував церкві Арх. Михаїла, зокрема Євангеліє
Київського друку 1691 року в срібному окладі.
72
В. Фурса Славні імена Носівщини
Велику справу зробив свого часу Трифон Стефановський, лишивши нам
друковане слово. Двадцять років (1852–1872 рр.) він служив священником в
нашому селі. Склав і надрукував в № 3 і № 4 “Черниговских Епархиальных
Известий“ в 1870 році “Приходський літопис с. Плоского”. З 1872 року керував
відкритим тоді в Чернігові єпархіальним свічковим заводом. У 1888 році одер-
жав сан Протоієрея, і це дало йому змогу в 1900 році в Чернігівській друкарні
Губернського правління надрукувати окремою книгою “Описание села Плоско-
го, состоящего в Черниговской губернии в Нежинском уезде” (с приложением
плана). Це дякуючи йому, можна дізнатись, як жили наші предки. Це із вказаних
у цій книзі дат можна судити, що селу після 2000 року виповнюється 500 літ.

Закрити